Короненко Світлана Анатоліївна

Короненко С.А. народилася 16 липня 1960 року в м. Фастові. Навчалась в середній школі №9. Школяркою відвідувала літературну студію при редакції газети „Перемога”. Тоді ж надрукувала перші вірші й газетні нариси.
Перша добірка віршів вийшла в газеті „Літературна Україна” в 1980 році.
В 1985 році закінчила факультет журналістики Київського держуніверситету ім.. т.Шевченка.
Пізніше побачили світ збірки: „Сузір’я веснянок”, „Під світлом летючих псів”, „Голос дощу”, та „Ворожба на віршах”, прозові твори – „Від цього залежить якість життя” та есеї про видатних людей.
Світлана Короненко  - член Національної Спілки письменників України, лауреат премій: ім.. Нитченка та Коцюбинського „Тріумф”.
Мешкає в м. Києві, займає посаду заступника директора Дирекції мистецьких програм національної радіокомпанії України.
 

* * * 

У ваших віченьках зійду,
У ваших віченьках розквітну.
У щасті, в голубім чаду
Цілую радість Вашу рідну.
 
У ваші руки, в дивосміх,
Іроніє моя і диво,
Ступлю, мов кароокий гріх
Мов неминуча сонцезлива.
 
Ну що пересуди й суди?
Хтось дивиться у насторозі.
Ще так далеко до біди,
І так пресвітло на дорозі.
 
Душа виспівує пісень,
 
Їй так і праведно, і чисто.
І сяє променистий день,
І чорне падає намисто... 

[Фастівщина літературна: Хрестоматійна збірка.- Фастів,  2004. – С.76]

 

ДОВІЧНИЙ БОРГ

... Я так не зможу написати. Про це співати,
про це кричати, про це шептати, про це
мовчати.
Є ця країна, є судьба - їй буть дочкою.
І це є дар - шептать слова, слова любові...
Моя земля - ставок і тінь од верболозу,
І ластівки туге крило, і хліба гори.
Що я умію, що - скажи? Творити словом?
Слова я знаю, лиш слова, і більш нічого!
А хочеться під небом, щоб серце впало,
а хочеться, щоби довкіл все розквітало,
а хочеться таких пісень, щоб аж до болю...
Слова звучать, слова звучать, слова - не Слово!
Хлюпочеться в ставу вода, од лілій - кола.
Банально писаний пейзаж, котрих мільйони,
а ти шепочеш про любов уперто знову ...
Усе старе: крило, вода, країна, слово.
Усе повторюється, все іде по колу.
Чому ж ти так, немов ніхто іще до тебе
не оспівав цей щемний край, його роздолля?..
Стоїш, роздумуєш, мовчиш, німуєш знову.
Найнеоплатніший з боргів - це борг любові... 

[Фастівщина літературна: Хрестоматійна збірка.- Фастів,  2004. – С.77] 

 

КОЗАК МАМАЙ

Старий-старий наїв,
Картинка вікова:
Сидить собі козак
При лузі і калині,
Сидіть і у руці
Тримає інструмент,
Так само, як козак,
Легкий і старовинний.
Картиночка стара.
Так, лубочний наїв.
Козак не юний теж –
Вже сивина печальна.
І коник вже на чверть
Ногами в землю вгруз,
Але жива, жива
Якась прадавня драма.
Хай кажуть про похід,
Хай кажуть про коня,
Хай дані всі візьмуть
З архівів старовинних.
Але сидить козак
У лузі при вогні,
Але усе звучить
а музика осіння.

[Фастівщина літературна: Хрестоматійна збірка.- Фастів,  2004. – С.77]

 

           * * *

Не плаче вірш. Не плачеться печаль.
Стоїть осмута. Гордо і високо.
 зайве все. І зайві всі слова.
А посмішка - наївна і непевна
Усе мине. Лиш музика. Сама.
Одна. Єдина. Плаче в чорних вікнах.
Є. Вічно. Прісно. Нині і вовік.
Ніщо їй не затулить біле горло.
Все відпливе. І добре, і лихе.
Я лишусь я. Хтось буде лебедіти.
І вторитиме музиці отій,
З якої зняти копії не можна.
Вона. Єдина. Проклята. Моя.
З хоробрими, прекрасними очима
Зазолотіла у чужих словах,
Що хтось квапливо так назвав своїми.

[Фастівщина літературна: Хрестоматійна збірка.- Фастів,  2004. – С.78]