Із закінченням визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького не припинився майже трид­цятирічний двобій козаків і селян за свою землю і незалежність.

Переяславська угода з Москвою не вирішила всіх проблем і не перешкодила Гадяцькому договору 1658 року між гетьманом України І. Виговським та польським урядом, за яким Україна у межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств під назвою Велике князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої.

Найтрагічнішим наслідком Слободищенських статей 1660 року, які скасовували Переяславську угоду 1654 року і повертали Гетьманщину під владу Речі Посполитої на правах автономії, став початок територіального розколу України.

Почалася гетьманська чехарда: «своїх» гетьманів обирали на лівому і правому берегах Дніпра, в Січі, а тих, хто чимось не догодив, судили, знімали, а нерідко застосовували проти них і зброю.

За таких обставин відновився наступ на українські землі польської шляхти, це ще більше загострило боротьбу. Другий пе­ріод визвольної боротьби (1657—1667 рр.) супроводжувався страшним розоренням українських земель і тому дістав назву «Руїни».

В той період саме Фастівщина стала ареною нескінченних збройних сутичок між козаками і польськими загонами, одне за одним спалахували повстання проти польського засилля; час від часу на ці землі робили набіги татарські і турецькі війська. І це невипадково: саме по Фастівщині проходив «зримий» кордон — земляний вал, що служив «засікою» між Російською державою і Річчю Посполитою. Він тягнувся від Унави до Росі і перетинав край Мотовилівки, йшов через Митницю. Рештки того валу уціліли в лісі, біля залізничної станції Борова (Мотовилівка). Збереглася і назва села — Митниця, де прикордонники тоді брали мито з торгових людей. Бо саме тут, вздовж Стугни, пролягав торговий, так званий «Чорний шлях». Про ті часи нагадує і дещо інше: решт­ки фортець, сліди кривавих битв...

Археологічні розкопки у Великій Мотовилівці незаперечно засвідчили: одного разу тут, біля стін старої фортеці, сталася велика і кривава трагедія.

Влітку 1989 року у Великій Мотовилівці велися рятувально-археологічні роботи на великому городищі, яке інтенсивно руйну­валося від господарчого будівництва, що його проводила місцева сільрада. У давніх описах це городище значилося як давньо­руське. Втім, у ході розкопок давньоруського шару на городищі не виявили (можливо, він не зберігся). Натомість археологи встановили зв'язок решток могутніх укріплень — земляного валу й рову — з культурним шаром Х\ЛІ-Х\/ІІІ століть. Вал перекривав більш ранні шари Х\У-Х\/ століть. Біля валу розкопали залишки якогось дуже понищеного пожежею виробництва, в шарі була значна кількість керамічного посуду. Проте пам'ятка виявилася надто зруйнованою. Майже не залишалося шансів знайти незай­маний культурний шар. І все ж таки археологи ще раз повернулися сюди 1992 року: городище вабило, воно зберігало свої таємниці — отже, жевріла надія, розраховували на удачу.

Розкоп заклали біля валу — неподалік від місця знахідок 1989 року. Аж раптом постала і вразила страшна картина: під тонким прошарком землі з матеріалами XVII —XVIII століть відкри­лося по всій площі розкопу звалище людських кістяків і черепів. Серед них означилися контури видовженої овальної ями — від дерев'яної труни, що не збереглася. У правильному порядку — по три з кожного боку — в ямі лежало шість цвяхів. Тут же був скелет (здається, чоловічий). Він, за християнським звичаєм, покоївся головою на схід, у витягнутій позі, на спині. Всі кістки лежали в анатомічному порядку — скелет не порушили ні в давнину, ні пізніше. Але небіжчик був без голови і правиці. Його шийні хребці щільно торкалися стінки ями. Над похованням вия­вили металеві бляшки, можливо, деталі кінської збруї. Таке могло статися лишень унаслідок великої січі. Але якої? Коли? Хто з ким бився? Стратиграфічні спостереження дали змогу віднести кістки і поховання до кінця XVII — початку XVI11 століть. Про це свідчили, як вже йшлося, і знахідки кераміки в перекриваючому шарі землі, а також шість кованих цвяхів з поховання. Про все інше можна було тільки здогадуватися. Відтак автор розкопу на підставі за­гальних уявлень про тогочасні історичні події висловила низку припущень про їхній зв'язок (як і самої пам'ятки — козацької фор­теці) з діяльністю Децика або Палія (Кравченко Н.М. Загадки ко­зацького городища. — Прес-музей №1. — Фастів, 1993. С. 12-14).

Випадок дозволив підійти ближче до розгадки таємниці Великомотовилівського городища. Збираючи документи козаць­кої доби, пов'язані з історією Фастівщини, авторові цього нарису пощастило відшукати листи полковника Дем'яна Децика до київського воєводи, князя Микити Львова, а також листи самого Львова до російського царя. Вони вміщені 1869 року в збірнику «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографической комиссией» (т. VI, С.-Пе­тербург). Цінні матеріали подає Е. Руліковський у своєму крає­знавчому нарисі «Мотовилівка». Ці документи з вражаючою ясніс­тю малюють трагічні події, що відбувалися на Фастівщині взагалі, і на польсько-російському кордоні зокрема, де порубіжне містечко з фортецею — Мотовилівка — приймало удари зусібіч і стало розмінною монетою в жорстокій боротьбі за правобережні землі на другому етапі Визвольної війни.

Історична трагедія в Мотовилівці сталася 1665 року. Умови Гадяцького договору не задовольняли жодну сторону, насамперед прихильників повної незалежності України. Козацька старшина, яка нещодавно відчула себе господарем у власній державі, у разі відновлення панування Польщі могла втратити свої земельні володіння. Боялися цього також і селяни, і міщани, і духівництво. Багато чого не влаштовувало і польську сторону. Перш за все те, що польському війську за умовами дого­вору заборонялося перебувати на теренах зазначених воєвідств. І тому цей договір не міг бути довготривалим: у жовтні 1663 року король Ян Казимир уже стояв з польським військом у Білій Церкві. Прагнучи заново закріпитися на Правобережжі, поляки відбудо­вували і зміцнювали важливі стратегічні пункти — Білу Церкву, Корсунь, Чигирин, Паволоч, Мотовилівку. Командувати тими фор­тецями доручили комендантові Білої Церкви Янові Стахурському.

Подальша боротьба за визволення від іноземного пану­вання і возз'єднання українських земель пов'язана з кошовим отаманом Іваном Сірком, паволоцьким полковником Іваном Поповичем, брацлавським полковником Василем Дрозденком. «Вся Україна, — свідчив у донесенні королю командувач польсь­ких каральних військ С. Чарнецький, — вирішила вмирати, а не піддаватися полякам».

Серед славної когорти керівників козацького повстання 1663—1665 років проти польсько-шляхетського панування на Правобережжі був і овруцький полковник Дем'ян Децик (Дацько Васильович).

На жаль, документи не дають можливості охарактеризувати його як особистість, невідомі також роки його народження і смерті. Знаємо лише, що він — колишній запорізький козак, дослужився до полковника і почав боротися з поляками на початку 1665 року, майже одночасно з діями загонів Івана Сірка та Василя Дрозденка. Виступ Івана Поповича тоді було придушено, а його самого поляки стратили. Д. Децик спирався на підтримку Чернігівського і наказного Київського полків.

Козаки швидко звільнили від польської шляхти все Полісся.

Мешканці Макарова, Чорнобиля, Бородянки та інших населених пунктів вступали у військо Д. Децика, брали участь у повстанні. Місцем свого перебування Д. Децик обрав Фастів. Прикордонні землі Фастівщини з фортецями, укріпленнями, «засіками» опини­лися в епіцентрі тих подій. 1664 року у Фастові перебував колиш­ній гетьман України І. Виговський, заохочуючи до бунту одного з керівників народних повстань Правобережної України проти польсько-шляхетського панування Сулиму та його соратника Варяницю. Однією з гарячих точок у тих подіях стала Мотовилівка. Як уже зазначалося, у 1595 році Мотовилівкою заволодів київський воєвода Ян Аксак, якому король Зигмунд III надав поселення у по життєву власність і доручив визначити відповідні місця на Правобережній Україні під будівництво фортець для охорони кордонів Речі Посполитої. Таку фортецю спорудили на початку XVII століття і в Мотовилівці. «..Мотовилівка новозаснована на порожньому місці і на самому Чорному шляху на великі кошти і стараннями Яна Аксака з замком збудована. В цьому замку 4 вежі охорони, кожна у дві стіни, з валами довкола високими і глибокими, також з будівлями довкола, а довкола міста також вали. І огорожа у дві стіни, і 8 веж більших і 15 менших», — відзначалося в люстрації воєводства Київського 1616 року. Зрозуміло, як важливо було оволодіти такою фортифіка­ційною спорудою. До того ж, через Мотовилівку, власне, пролягав шлях на Полісся, звідки постійно отримувала харчі Біла Церква — один із найважливіших опорних пунктів Речі Посполитої.

Саме тому Д. Децик прагнув будь-що взяти Мотовилівку. Він встановив зв'язки з мотовилівським козацьким полковником Петром Бутримою. Довідавшись про цю змову, володар Мотовилівки Марк Аксак вирушив до Білої Церкви під захист її гарнізону. Звідти 9 червня він надіслав листа до Петра Бутрими, погрожуючи помстою від коменданта Білої Церкви Яна Стахурського, якщо Бутрима віддасть Мотовилівку Децику або Москві: «В такому разі, — писав Аксак, — до кореня винищена буде Мотовилівка, хоч це моя батьківська земля». Ця загроза не врятувала Мотовилівку: в середині червня Д. Децик взяв і це поселення.

Завдання полягало в тому, щоб утриматися тут якомога довше. А це залежало, перш за все, від єдності дій всіх українських повстанських сил. З тими подіями пов'язані імена багатьох державних і військових діячів, зокрема лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, який двічі (21 травня і 18 червня 1665 року) був зі своїм об'єднаним козацько-російським військом під Білою Церквою, а також в Мотовилівці, де його інтереси зіткнулися з інтересами правобережних гетьманів Степана Опари та його наступника Петра Дорошенка. На всіх них Д. Децик покладав певні надії, але ніхто не з'єднався з повстанцями, не допоміг їм.

Про події в краї у серпні київський воєвода М. Львов повідомляв у листі до російського царя:

«...с 6 числа августа по 17 число татаровя приходили с казацкими изменниками под местечко под Мотовиловку и под Хвастово и в Васильково... вышло татар 15000, а с ними два мурзы, и хотят де приходить под Киев вскоре...».

Д. Децик тим часом, перебуваючи в укріпленій Мотовилівці, опинився в складній ситуації: не вистачало харчів, з Білої Церкви постійно допікав енергійний Стахурський. Були і криваві наїзди. Про один із них Стахурський у листі до канцлера Пражмовського писав так: «Я післав наступний загін під Мотовилівку, де наші добре забавилися, захопили немало селян і порізавши других, худобу забрали і Дачка з людьми його до міста загнали, наклавши багато трупів.»

Проте протягом серпня-жовтня 1665 року повстанці продовжували боротьбу. Навколо Мотовилівки збиралися сили як польські, так і російські. До того ж, незабаром тут з'явилися і татари, захопивши і пограбувавши перед тим Фастів. Про інтенсивність воєнних дій свідчить лист Д. Децика до київського воєводи М. Львова: козаки «...за православную веру кровь свою на месте рыцерском, с неприятелем с ляхами и с бусурманами ежедневные бои чинячи, проливают, не щадя головы своей...». Були в таких боях і перемоги, проте козаки не мали сили оволо­діти ситуацією надовго. Д. Децик шукав допомоги, писав відчай­душні листи до київського воєводи «не возбранить рейтар..., пожаловать посланным моим в хлебе и соли, и в подводах не возбранять... у нас лошади чуть живы с голоду».

Але допомоги ніхто не надавав. 29 жовтня 1665 року Д. Децик залишив Мотовилівку і відступив до Києва. В Києві були незадоволені тим, що Д. Децик віддав такий важливий пункт у руки противника. Микита Львов поставив завдання будь-що вирвати Мотовилівку з рук Яна Стахурського. Незабаром він вислав рей­тарську роту з полку Тургенєва під командуванням майора Сіпягіна до Мотовилівки з наказом знищити її вогнем і мечем.

18 листопада 1665 року вночі рейтарі підійшли до Мотови­лівки. Міська брама була зачинена. Рейтарі тихцем перелізли че­рез частокіл, зненацька напали на містечко й замок. Розбуджені шумом поляки, схопивши зброю, почали стріляти. Рейтарі запа­лили хати мешканців Мотовилівки, живцем подушили їх димом, інших на пні порізали, незважаючи ні на стать, ні на вік. Від давньої Мотовилівки не лишилося і сліду.

Отже, 1665 рік приніс на українські землі як нові надії, так і нові розчарування. Відсутність єдності дій, боротьба за владу між гетьманами, політичні амбіції, орієнтація панівної еліти на різні зовнішні сили і постійне втручання цих сил, коливання — це все спричинювало поразку козацьких виступів. Саме про це свідчать події, що розгорнулися на Фастівщині 1665 року, і перш за все — трагедія в Мотовилівці.

Як відомо, другий етап Визвольної війни українського на­роду проти поневолювачів завершився укладенням Андрусівського перемир'я 1667 року між Річчю Посполитою та Московською державою. Порушивши умови Переяславської Ради 1654 року, Андрусівське перемир'я закріпило насильницький поділ українсь­кої етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим «Вічним миром» 1686 року.