Косовський Володимир Іванович

Косовський В.І. народився 28 липня 1923 року в селі веприк на Фастівщині.

Після закінчення 7 класів вступив до Київського залізничного технікуму.

В роки німецької окупації перебував у лавах ОУН. У 1943 році був засуджений військовим трибуналом до 20 років каторжних робіт як політичний в’зень. Відбувши 12 років у концтаборах, після смерті Сталіна повернувся на Фастівщину. Закінчив медичний технікум, працював у селі Пилипівна та в рідному селі веприк завідувачем медпункту. Почав писати вірші в 1938 році. Невільницька поезія  опублікована в збірці „В терні колючому” (1993). В 1995 р. побачила світ збірка для дітей „Я б сипав райські самоцвіти”, 2001 рік – збірка творів „Дума денна й нічна”. У 1991 році був обраний членом редакційної колегії громадсько-літературного часопису Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих „Зона”.
У 1996 році прийнятий до Національної спілки письменників України. Підготував збіркі епістолярно-публіцистичних творів „Як рвалися струни на кобзі”.
Лауреат літературної премії ім.. Валерія Марченка за цикл табірних новел.
Помер 29 травня 2000 року.
У місті Фастові 2003 року заснована щорічна літературно-мистецька премія ім.. Володимира Косовського.
 
 
СЛАВА УКРАЇНІ
 
Слава Україні!
І героям - слава!
Хай живе вкраїнська
Вільная держава!
 
Воля в нас від Бога,
Воля - від природи.
Хай живуть сусіди –
Вільнії народи.
 
В нас нема хороших,
І нема поганих.
Всі, хто в спільній хаті –
Вільні громадяни.
 
Нам брехні не треба,
І не треба крові,
Подать руку Правді –
Ми завжди готові.
 
Жовто-синій прапор –
Символ і знамено,
Княже і козаче –
Знаєм достеменно.
 
Об'єднавшись дружно,
Станем непохитно
З золотим тризубом
Під щитом блакитним.
 
Слава Україні!
героям - слава!
Хай живе вкраїнська
Вільная держава!
 
ЗНАЮ Я СЛОВО
 
Знаю я слово. У цілому світі
Краще й тепліше від сонця і квітів.
Ним у колисці і дишемо й бачим,
Ним окриляємо душу дитячу.
 
Слово це пестить, голубить і гріє,
В душу дитячу вселяє надію.
Рівного слова на світі немає,
Що непомітно родину єднає,
В кожному серці живе до загину.
 
Ним називаєм свою Батьківщину.
Слово лягло це в родинну основу:
Стало початком рідної мови.
Помандрувало від роду до роду,
Ним називаємо землю й природу.
 
Тож, щоб це слово завжди було святом,
Маму свою не забудь шанувати. 

ТАТОВІ ПОРАДИ
 
Мій любий, завзятий, мій щирий хлопчино, -
Навчав добрий тато слухняного сина,
-Кущів понасаджуй рядами багато,
Вбирай біля хати і в будень, і в свято,
Щодня підмети ту стежину проворну:
Її ще топтали діди неповторні.
Рясних чорнобривців насіє нам мати.
Під вікнами - ружі, над стежкою - м'яту.
Сади біля хати червону калину:
То прадідів символ - вогонь України.
І яблуню, й грушу, і вишню, і сливу –
На щастя родинне, на долю щасливу.
В затишному місці - побіля криниці
Посадим крислату красуню-вербицю.
В куточку над шляхом - вирощуй тополю:
На радість, на славу, сестриці - на долю.
І липа, і явір, і клен не пошкодить.
Хай буде садиба віночком природи.
 
РІДНА МОВА
 
Ой, яка ж ти, рідна мово,
Роду нашого основа!
З покоління в покоління
Грієш нас своїм промінням.
 
І розрада, й порятунок,
Перший матері дарунок,
Найсвятіша з нагород,
Що об'єднує народ.
 
Від колиски до загину,
Як знамено Батьківщини,
Пронесу через життя
У народу майбуття.
 
МОВА
 
З гнота розгорається свічка,
Межа розділяє город,
З струмка починається річка,
Із мови почався народ.
 
Не сіємо жито в пшениці,
Із льоном не змішуєм мак,
Не солимо воду в криниці,
А солимо їжу на смак.
 
Не гоже плювати у воду,
З добром не вживається зло.
Не суржик, а мова народу –
Міцнюще душі джерело.
 
Вона, мов криниця глибока,
Безмежні її відкриття,
Чужу мову вчать кілька років,
А рідну вчимо все життя!
 
РІДНЕ СЛОВО
 
Між чужими попадаєш у біду.
Рідне слово десь почулось на ходу:
Ти натрапив в чужині на земляка –
Допоможе у біді його рука.
 
Розгулявся у гнізді веселий крук.
І дитина раптом вилітає з рук,
Щоб не каркала, загинула б вночі,
Не спасли б її ні сови, ні сичі.
 
Хижака позаду чується хода:
Квочка знає - наближається біда.
Страх з'являється у квочки в очах:
К-Р-Р-Р - розбіглися курчата по кущах.
 
В лісі сови не розгублять совенят,
Білка миттю поскликає білченят.
Рідне слово всім потрібне, як броня:
Кличе, і єднає, і обороня.
 
Кожне тіло має власну кров.
Скільки є народів - стільки й мов.
Сонце б без проміння сонцем не було.
Кожен його промінь - світло і тепло.
 
ПОЕТ
 
Яке страшне мені це стало слово:
Невпинний біль замучених сердець.
І голоси отруєної крові,
І крик життя, що відчував кінець.
Поет - це Господом дароване людині,
Що рветься з пазурів жорстокої брехні.
Це - дзвін душі, що дзвонить без упину,
Розп'ята істина, палаюча в огні.